Українська
народна вишивка одне з найдавніших видів прикладного мистецтва. Виникла вона
дуже давно, корені сягають у глибину віків. Мабуть ніколи не зможемо ми
довідатися хто і коли вперше здогадався втілити в узорний мотив красу рідної
природи, свої переживання і відчуття.
Вона вдосконалювалася на протязі багатьох століть і до нас дійшла у вигляді
чудових різноманітних орнаментів, швів, якими вона виконана, цікавих кольорових
сполучень. Зразки народної вишивки вражають нас простотою, різноманітністю і
служать невичерпним джерелом для розвитку декоративно-прикладного мистецтва.
Довгими зимовими вечорами в час вільний від роботи жінки збиралися разом,
співали пісень і вишивали. За роботою жінки ділилися спогадами прожитого дня,
мріяли про краще майбутнє. За співами і розмовами з’являється на домотканому
полотні голубий барвінок, золоте жито, сні волошки, троянди, калина.
Вишивка на Україні – один з найбільш улюблених і поширених різновидів
народної творчості. У виробах українських вишивальниць нас захоплює піднесений
світ краси і фантазії, поетичного осмислення життя, світ натхнення образів,
коріння яких сягає міфології, звичаїв і уявлень наших предків.
Різноманітні археологічні знахідки підтверджують, що вишивка була улюбленим
і поширеним видом декоративно-прикладного мистецтва. Майстри різних часів
досконало володіли техніками вишивки, широко виявляють її декоративні
можливості, створюючи багату і різноманітну фактуру узорів. Ще за часів
Київської Русі шитво досягає високого художнього рівня і поширювалося за її
межі.
Вироби українських народних вишивальниць дійшли до нашого часу лише з кінця
XVIII – початку IX століття, і
насамперед тому, що погляд на них як на витвори мистецтва утвердився лише у
80-90 роки минулого століття. Саме з цього часу прогресивні діячі культури,
художники починають цікавитися ними і колекціонувати їх в музеях і приватних
зібраннях.
Однією з характерних особливостей української вишивки є яскраво виражена
самобутність окремих етнографічних регіонів, таких як Полтавщина.
У процесі історичного і культурного розвитку на Україні, в кожній
місцевості утворилися характерні орнаментні мотиви, композиції, найбільш
улюблена і поширена колірна гама, специфічні техніки виконання. Дбайливо
передавалися вони з покоління в покоління, майстри відшліфовували кращі
досягнення своїх попередників, розвиваючи і вдосконалюючи їх. Вишивкою
займалися повсюди. Кожний район, навіть кожне село, відзначалися своєрідністю
мотивів. У розповсюджених орнаментальних мотивах, їх назвах вражає образна
спостережливість, тонке поетичне почуття. Це «барвінок», «хмелик», «гарбузове
листя» та ін. Ось чому вишивка – це не тільки художнє оформлення речей, а й
своєрідне світобачення, відтворене специфічними художніми засобами.
Художня довершеність і різноманітність вишивки залежать не тільки від
створення досконалої орнаментальної композиції, тонкого відчуття кольору, а й
значною мірою від вибору технік виконання. Це різноманітні шви, які виконуються
по заздалегідь нанесеному малюнку на полотні, а також шви рахункові, що
виконуються по рахунку ниток полотна – основи і піткання. Вони зумовлюють лінії
узору. До рахункових технік можна віднести і ажурні техніки, художній ефект
яких побудований на наскрізних прозорих композиціях.
Характерною особливістю народної вишивки є величезна різноманітність
технік, поєднання їх до 10-15 одночасно. Назви багатьох з них походять
насамперед від засобів виконання – «вирізування», «виколювання», або ж від
того, який предмет вишивається: рушники – «рушниковий шов». Назви багатьох
технік походять від того, як виглядає даний шов, що він нагадує: «солов’їні
вічка», «гречечка», «вівсяночка».
Кожна місцевість має і свої улюблені техніки, їх традиційне колірне
вирішення. Для Полтавщини типова лиштва.
Крім технік, поширених тільки у певному регіоні, існують такі, що
зустрічаються повсюди. У кожній місцевості вони виступають у різній колірній
гамі, що й створює їх різноманітність… Так, на Полтавщині вирізування і
виколювання завжди білого кольору.
Вишивку як вид орнаментного мистецтва необхідно розглядати в комплексі
оформлення інтер’єру, свята, народного костюма. Протягом історичного і
культурного розвитку на Україні виробились і відшліфувались найбільш доцільні з
точки зору економічних, практичних, естетичних вимог форми одягу, його крій,
різноманітні методи і засоби декоративного оформлення.
Традиційно-побутовий костюм конденсує в собі мистецтво узорного ткацтва,
крою, різноманітного оздоблення. У комплексі художньо-виражальних засобів
вишивка займає провідне місце. Нею прикрашали одяг з домотканого льняного і
конопляного полотна, грубововняного сукна, овчини. Це були сорочки, керсетки,
спідниці, фартухи, пояси, головні убори, хустки.
Характер вишивки, вибір тих чи інших орнаментальних мотивів колірного
вирішення залежали від призначення одягу, соціальних умов. Вишивка
розташовувалася у місцях, зумовлених загальною композицією виробу, його кроєм,
підкреслюючи і виявляючи його архітектуру. Особлива увага приділялася вишивці
сорочки. На будень вишивали просто, скромно, на свято – складніше і багатше,
найпишніше весільні і дівочі сорочки. Композиція сорочки – це продумана система
взаємозв’язку вишивки і білого тла виробу, які підкреслюють декоративність
вишивки. Нею орнаментували оглядові частини сорочки – рукава, поділ, пазуху,
комір… композиція сорочки будується на чергуванні горизонтальних і вертикальних
ліній, що надають їй ритмічної різноманітності.
Велике художнє значення мали лінії крою, що їх майстрині не намагалися
приховати, а навпаки виявляли за допомогою ажурних швів.
На Полтавщині переважає білий колір. Саме полтавські вишивки займають
провідне місце на Середньому Подніпров’ї. Вони відзначаються ніжною гамою,
побудованою на вишуканому поєднанні м’яких пастельних кольорів.
Використовуються усі відтінки голубого, вохристого, ледь зеленуватого, сірого.
Улюбленою є вишивка білим по білому («біллю»). Вона створює малюнок високого
рельєфу з світлотіньовим моделюванням. Залежно від напрямку світла узор по
різному то відбиває, то поглинає світло, створюючи багату його гру.
Вишивка білим по білому – своєрідний художній прийом, вона асоціювалась в
народі з красою морозних узорів:
По білому білим шила,
Інієм рубила
Сороченьку чумаченьку,
Що вірно любила.
Особливістю полтавської вишивки є співіснування рослинного,
рослинно-геометричного і геометричного орнаментів. Поширені «барвінок»,
«хмелик», «морока», «курячий брід», «зозульки». Особливо улюблені – «гілки» та
«ламане дерево».
В основу геометричного орнаменту покладено найпростіші фігури: скісний та
прямий хрест, квадрат, ромб, трикутник. Їх комбінації в різних сполученнях
створюють величезну кількість композиційних узорів.
Поєднання лиштви, узорів, мережок, наскрізних технік вирізування,
виколювання і особливо таких ювелірних технік, як «солов’їні вічка»,
«довбанка», збагачують виразні засоби орнаментальних композицій. Вишивки
Полтавщини розраховані на довгий, уважний розгляд зблизька. Тільки тоді
розкривається все багатство і краса узорів, ювелірність їх виконання.
На Україні здавна були поширені вишиті рушники як неодмінний атрибут народного
побуту, як традиційна окраса селянського життя. Важливі події в житті народу
ніколи не обходились без рушників, які, крім декоративного навантаження, мали
великий образно-символічний зміст. У всьому декоративно-прикладному мистецтві
немає іншого такого предмета, який би концентрував у собі стільки різноманітних
символічних значень. Рушник супроводжував селянина протягом усього життя і в
радості і вгорі. Він завжди був символом гостинності – на ньому підносили
дорогим гостям хліб-сіль. Під час будівництва хати рушниками підіймали сволоки,
потім ці рушники дарували майстрам. На них приймали новонароджених. Особливо
значну роль відігравав рушник у весільному обряді як один з найважливіших атрибутів.
На рушнику вінчалися. Поряд з обрядовим призначенням рушники широко
використовувалися у побуті. Існували також і подарункові рушники.
Під час історико-етнографічної експедиції були досліджені і відтворені
учнями 8 класу орнаменти, які використовувалися під час вишивання виробів
рушниковими швами. Такі рушники виконувалися червоним кольором. Слово «красний»
в російській мові означало також красивий, прекрасний, найкращий.
Червоний колір рушників дуже насичений, звучний і є найбільш емоціональним
в декоративній композиції.
Техніка полтавського рушникового шва включає попередню прорисовку малюнка
на полотні. Контур обводиться стебловим швом, а поле квіток, листків, птахів
заповнюється «штапівкою», «драбинкою» чи «бігунцем» і т.д. Утворюється декоративна єдність невеликих
квадратів, ромбів, прямокутників, вертикальних смуг, хвилястих ліній, штрихів
різної густоти, площин, щільно заповнених кольором. Така різноманітність
елементів створює враження динаміки, внутрішнього руху. Нитки, покладені в
різних напрямках, утворюють гру червоного кольору, що наче випромінює сяйво.
Композиція виглядає легкою, ажурною.
Однією з характерних особливостей Полтавщини є широке застосування
рушників. Рослинна орієнтація їх складається з мотиву «дерева-квітки», що сягає
своїм корінням в далеке минуле. Цей мотив підлягав модифікаціям та інтерпретувався
залежно від смаків та уявлень народних майстрів.
Полтавська вишивка – це не тільки декоративне оздоблення виробів, а й
одночасно мистецтво оригінального бачення світу, осмисленого і відтвореного
специфічними художніми засобами. Вражає вміння народних майстрів перетворити на
полотні буденне зображення трав, квітів у прекрасні орнаменти. Такі мотиви
сприймаються як узагальнений образ природи, людського щастя, радості життя.
На Полтавщині вишивка популярна і сьогодні. Красиві і оригінальні сучасні
вироби, оформлені вишивкою: серветки, скатерті, доріжки, рушники і т.д.
Традиційні орнаменти збагачуються новими елементами і цікавими
композиційними рішеннями.
Оформляючи вироби по народних мотивах, учні зберегли багатовікові традиції
народної вишивки, в користали кольорові сполучення, орнаменти, техніку
виконання характерну для Полтавщини.
Сьогодні, як і сотні років тому, не старіє стародавнє мистецтво вишиванок,
які і зараз є прикрасою нашого побуту і життя.
